Запорізький електротехнічний коледж
Запорізький електротехнічний коледж  
Запорізький електротехнічний коледж
Головна сторінка
Новини
Наше життя
Історія ЗЕТК
Керівництво коледжу
Спеціальності
Умови прийому
Защита персональних даних
Контакти
Спорт
Сторінка психолога
Плани коледжу
Державні закупівлі
Новини
  •  15.05.2008
    Розпочав роботу сайт Запорізького електротехнічного коледжу...

  •  25.04.2010
    Свято 9 Травня...

  •  
    ПедПРЕСА
  • ВОСПОМИНАНИЯ ВЕТЕРАНОВ КОЛЛЕДЖА О ВЕЛИКОЙ ОТЕЧЕСВЕННОЙ ВОЙНЕ

    НАЙТИ СВОЙ ВЕРНЫЙ И НУЖНЫЙ ПУТЬ В ЖИЗНИ...

    Война застала меня учащейся 2го курса Канского библиотечного техникума. После окончания техникума из Владивостока получена телеграмма направить 15 девушек выпускников для работы в частях Тихоокеанского флота. После всех комиссий нас семь девушек через военкомат направили во Владивосток.

    С августа 1942г. вся моя служба проходила в частях флота. Работала в отделе "Боевой подготовки" при штабе, библиотеке. Литература была с грифом "секретно", "сов. секретно" и для служебного пользования. Потом окончила особую школу младших авио-специалистов, где девушки получали различные специальности для службы, непосредственно в частях. Как метеонаблюдатель направлена в 52 авиабазу, центральную метеостанцию, которая обслуживала штурмовой и истребительный полк военно-воздушных сил ТОФ. Перед началом войны с Японией полки и база перебазировались ближе к границе и находились в боевой готовности.

    9 августа объявлена война Японии. Летный состав направлен на Южный Сахалин, расположили на освобожденном японском аэродроме. База со всеми обслуживающими службами погружена на военный транспорт и морским путем из бухты "Ольга" следовала, под прикрытием с воздуха, в порт Опто-мари (Корсаков). Прибыв на новое место расположения, нужно срочно налаживать и восстанавливать работу по обслуживанию полков, информировать, давать метеосводки для летного состава по назначенному маршруту.

    В ночные полеты дежурили на аэродроме, японские аэродромы были не совсем оборудованы, что затрудняло вылеты.

    Война с Японией была не долгая, но кровавая, гибли люди, много разрушений.

    2 сентября закончилась война, наступило относительно мирное время, особых провокаций со стороны мирного населения не было. Но напряженность постоянная.

    Я горжусь, что мне, как многим девушкам, пришлось принять участие в Отечественной войне с Германией, а здесь, на востоке, заканчивать войну с Японией. Награждена медалью "За победу над Японией". Демобилизовалась с 1946г., не было замены в звании ст. медсестры.

    Нашим учащимся хочется пожелать, несмотря на временные трудности, хорошей учебы, счастья, здоровья, быть достойными людьми, найти свой верный и нужный путь в жизни.

    Ветеран Великой Отечественной войны, Ветеран труда Моторная П. С.


    МОЇ СПОГАДИ ПРО ВІЙНУ

    Харковом до січня 1942 року, повернувся додому в лютому 1942 р. на відбудову шахт, які з переляку зірвали наші, коли німці швидко рушили на схід. Тоді існував анекдот: Сталін питає Тимошенка, чому так швидко віддаємо міста? "За п'ять хвилин", - відповідає маршал. До війни за запізнення на 5 хвилин віддавали до суду.

    Пам"ятаю, як стрибали з вікон школи, дітей хотіли вивезти на Урал без батьків і матерів.

    Фронт був в 15 кілометрах від міста до липня 1942 року, поки німці не пішли на Сталінград. Після розгрому під Сталінградом вони зупини лись на Дінці у 20 кілометрах від міста і просто1 ли до вересня 1943 року, а ми у серпні цього ро:. виїхали до батьків мого батька у село Нова Гр.і-горівка Кіровоградської області.

    Німці при відступі усіх приїжджих вивози;, до Німеччини, їхали у циганських кибитках чере Бессарабію, Румунію, а ми думали, що ось-ос* наші наздогонять. Особливо пам'ятаю прислів'я: коли росіяни на Прут, то румуни на Серет, такі у Румунії річки, але близько Пошті нас посадили -кіньми у вагони і повезли далі. Пам'ятаю міс: у Будапешті. В Краков приїхали 22 липня 1944 року, через день після замаху на Гітлера. Днів 10 були в Освенціумі, мабуть, за станом здоров'я батьків повезли далі до Німеччини. Спочатку батьки працювали в містечку Обергінбург, а потім, після сварки батька зі шефом, нас відправили в Кемфтен на біржу праці, звідки нас взяли бауе-ри до містечка Імменталь, де нас і визволили американці. Пам'ятаю, тут я був на пасхальному служінні, яке проводив білогвардійський полковник, що тікав від наших військ.

    Німці відходили і залишили гармату, у якій я з німецькими хлопчаками спускалися зверху до низу у стволі, такий був калібр, за цим заняттям нас і застали американці, які приїхали на танках згори.

    Довго перебували в таборі в Кемфтені, куди приїжджали представники різних країн і вербували поїхати до їхніх країн. Не знаю, чому я запам'ятав музику, яку грав на фортепіано в великому залі, який був зовсім пустий, один чоловік, мабуть, в'язень, до сих пір я чую її, пізніше потім дізнався, що це була соната Аппасіоната Бетховена.

    З літератури я потім узнав, що в Кемфтені була школа підготовки шпигунів на Радянський Союз.

    Патріотів на перекладних перевезли до міста Риза, яке відійшло до Радянської зони, пам'ятаю проїзд через Мюнхен, Нюрнберг, гулянка на стадіоні "усього світу". У Ризі ( не плутати з Ригою), бачив маршала Конєва І.С., який забирав доньку з табору. Моїх батька та матір завербували працювати на рибні промисли на Балтійському морі у військову частину армії маршала бронетанкових військ Риде батько працював головним механіком порту Юкермюнде. Там він відремонтував і назвав в честь моєї матері катер "Ольга".

    У 1946 році після першої річниці перемоги, яку відсвяткували дуже добре, до цього у березні маршала Рибалка вибрали депутатом Верховної Ради СРСР. Я був перекладачем у радянського капітана-інтенданта Рябова і жив у нього.

    Пам'ятаю 2 серпня 1945 року, коли оголосили війну Японії, солдати плакали і 3 вересня того ж року, раділи, коли оголосили про капітуляцію Японії.

    Після фільтрації у місті Штеттіні повернулися на Батьківщину.

    Останній табір був у Гродному, де перебували Прибалтиці, які чекали відправки до Сибіру.

    У вересні 1946 року пішов до школи у 3-й клас у місті Кадієвка, де і закінчив 10 класів. А в 1954 році вступив в Новочеркаський політехнічний інститут ім. Серго Орджонікідзе.

    Малолітній в'язень, учасник бойових дій - Гончарук О. І.


    НИМИ ПИШАЄТЬСЯ КОЛЕДЖ

    Серед тисяч випускників технікуму-коледжу є ім'я, яке варто б знати нинішнім нашим студентам. Це - Томенко Володимир Іванович - Кавалер 3-х Орденів Слави. Його погруддя прикрашає Музей історії коледжу.

    Сержант - командир роти розвідки родом із села Сахнівка Корсунь-Шевченківського району Черкаської обла-сті. Напередодні війни закінчив Запорізький Алюмінієвий технікум (як ми тоді називалися), а потім працював майстром на заводі. З перших днів війни - на фронті. Тяжко контуженого його підібрали і врятували радянські люди на окупованій території. Вилікувавшись, добрався до матері в Сахнівку, звідти пішов у партизанський загін. Коли загін об'єднався з частинами Червоної Армії, став командиром розвідки. „Під час звільнення станції Шполи знищив фашистський дот, чим забезпечив наступ піхоти. Цей подвиг був відзначений Орденом Слави III ступеня. На Сандомирському плацдармі вдвох з товаришем пробрався в тил до німців з завданням захопити "язика"- офіцера. Володимир Іванович проявив особливу винахідливість і приволік 2-х офіцерів. За цей подвиг він одержав орден Слави И-го ступеня.

    Завдячуючи знову-таки військовій винахідливості зі своїми підлеглими розгромили мінометну батарею.

    За Одером, при прориві оборони фашистів, очолював штурмову групу. Захопили опорний пункт ворога зі складом фаустпатронів, підпалив дві "пантери", які прийшли на допомогу німцям.

    Сміливого воїна нагородили орденом Слави І ступеня.

    Після війни оселився в Києві, працював начальником відділу на заводі сільськогосподарських машин, закінчив факультет механізації Сільськогосподарської академії.

    На жаль, цієї прекрасної людини немає уже серед нас. У 1985 році, за місяць до святкування нашим коледжем своєї 50-ї річниці, куди ми запрошували і Володимира Івановича, він помер.

    У народі кажуть: "Людина живе доти, доки її пам'ятають." Тож нехай у наших серцях живе ім'я цієї людини, нашого студента довоєнних випусків.

    Відвідайте наш музей, і ми познайомимо вас з цією людиною.

    Директор Музею історії технікуму на громадських засадах Матвієнко Л.І.


    Вгору ^